У стінах Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського кожен студент проходить свій шлях – від несміливого першокурсника до впевненого інтерна. Проте є серед них ті, чиє навчання виходить далеко за межі аудиторій та симуляційних центрів. Анна Коломієць, яка завершила четвертий курс медичного факультету, – саме така особистість. Нині її знають не лише як сумлінну студентку, а й як волонтерку загону швидкого реагування Червоного Хреста. У той час, коли її однолітки відпочивали на канікулах, Анна застібала шеврони й готувалася до чергування, де ціною помилки є не низька оцінка, а людське життя. Її історія – це розповідь про гартування характеру в умовах війни, про мамину мрію, що стала особистою долею, та про те, як волонтерство змінює ДНК майбутнього лікаря.
Спадковість милосердя
Коріння людини часто визначає її внутрішню стійкість. Анна народилася у невеликому селі Піски, що розкинулося неподалік історичного Берестечка – місця, де сама земля просякнута козацькою звитягою та пам’яттю про великі битви. Виховання в такому середовищі мимоволі закладає в людині розуміння цінності свободи та взаємодопомоги. Проте шлях до медицини для дівчини не був «осяянням» чи дитячою грою в лікарню. Це була історія про родинну спадкоємність та глибоку довіру до найріднішої людини.
Мама Анни все життя марила медициною. Вона бачила себе в білому халаті, мріяла рятувати людей, але обставини життя склалися так, що ця мрія залишилася нереалізованою. Вона передала це прагнення доньці як найцінніший спадок. «Зізнаюся, спершу я пішла в медицину, бо цього хотіла мама. Спочатку просто погодилася: «Добре», – згадує Анна. На першому курсі ТНМУ дівчину часто відвідували сумніви. Серед стосів анатомічних атласів і нескінченних латинських термінів важко було розгледіти ту саму романтику порятунку, про яку мріяла мати. Це був період «притирання» до професії, коли кожна сесія була перевіркою на витривалість.
Проте з кожним наступним роком медицина почала відкриватися Анні не через підручники, а через усвідомлення її реальної сили. Четвертий курс став точкою неповернення: дівчина зрозуміла, що цей вибір був правильним не тому, що так хотіла мама, а тому, що вона сама відчула драйв від можливості бути корисною. Зараз, стоячи на порозі п’ятого курсу, Анна впевнено каже, що медицина – це її стихія, попри всю складність і виснажливість цього фаху. Дівчина навчилася бачити за сухими діагнозами людські долі, й саме це стало її головним пальним на шляху до диплома.
Коли тренажери змінюються на реальні руїни
Рішення Анни доєднатися до загону швидкого реагування Червоного Хреста було спонтанним поривом душі, який згодом перетворився на професійну місію. Це сталося не одразу – вона рік спостерігала за одногрупником, який уже волонтерив, збирала інформацію, зважувала власні сили. Її перший вихід «у поле» відбувся на спортивному забігу біля Тернопільського ставу. Здавалося б, стандартна ситуація, але для новачка це було справжнє психологічне випробування. Нове оточення, незнайомі люди й гостре відчуття того, що зараз ти – не студентка, а представниця служби порятунку.
Перші кроки в практичній медицині завжди супроводжуються страхом. Анна досі пам’ятає своє перше транспортування пацієнта: «Пригадую, як у мене тремтіли руки, коли я вимірювала тиск. У голові пульсувала лише одна думка: чи все роблю за протоколом?». Але медицина катастроф не дає часу на рефлексії. Вона вчить діяти автоматично, опановувати власний адреналін та бути опорою для пацієнта. Найбільшим відкриттям для дівчини стало те, що звичайне людське «дякую» має силу зцілювати не лише хворого, а й самого рятувальника, даючи йому зрозуміти: ти все зробила правильно.
Проте справжнє обличчя професії Анна побачила на місцях ракетних ударів – так званих «прильотах». Це досвід, який неможливо отримати на жодній лекції. Вона згадує хвилини очікування в нічній темряві, коли перед очима – понівечений ворожим вогнем будинок. «Сидиш, п’єш чай, щоб хоч трохи зігрітися, й дивишся на ці завали. В голові лише одна молитва: сподіваюся, там ще є живі», – емоційно мовить волонтерка. Після таких змін приходить не втома, а важка апатія. Коли бачиш межу між буттям і небуттям так близько, світ навколо на деякий час втрачає кольори. Але саме ці моменти навчили Анну головному правилу волонтера-медика – відповідальності. А це – здатність не піддаватися емоціям у момент кризи. «Спочатку робота – потім почуття», – цей принцип став її внутрішнім стержнем.
Реальна практика пліч-о-пліч з досвідченими рятувальниками показала Анні різницю між ідеальним сценарієм тренінгу та хаосом життя. Вона збагнула, що в екстремальних умовах алгоритми можуть змінюватися щосекунди, і лікар повинен мати не лише знання, а й інтуїцію та рішучість, уміти опанувати ситуацію. Це загартування зробило її впевненішою: їй стало легше комунікувати з людьми у стані шоку, вона навчилася знаходити правильні слова там, де панує розпач.
Медицина «24/7»
Питання балансу між виснажливим навчанням у ТНМУ та відповідальними чергуваннями для Анни не стоїть гостро. Вона – людина руху, яка не звикла до пасивного відпочинку. Навіть коли з’являється вільна хвилина, її мозок продовжує працювати, шукаючи нові завдання. Звісно, фізичне виснаження є дійсністю, особливо коли під час повітряної тривоги пів ночі моні-ториш ситуацію як членкиня екіпажу, а зранку, поспавши лише три години, йдеш на заняття. Але це життя в ритмі постійної готовності стало для неї природним.
Волонтерство змінило Анну настільки, що вона перестала ділити час на «робочий» та «особистий». Яскравий приклад – випадок у крамниці, де вона була із сестрою. Посеред торгової зали в чоловіка стався напад епілепсії. Доки натовп у паніці намагався застосувати шкідливі методи на кшталт «ложки в роті», Анна просто підійшла й почала діяти. Вона не згадувала алгоритми – руки робили все самі. Студентка не лише надала допомогу, а й захистила пацієнта від неграмотних дій тих, хто оточував. Це і є найвищий рівень професіоналізму – коли знання переходять у розряд рефлексів. Анна зізнається, що навіть, їдучи в автобусі чи прогулюючись містом, вона постійно прокручує в голові сценарії: «Якщо зараз комусь стане погано? Що я зроблю першим?». Ця «тривожна готовність» – не патологія, а ознака справжнього лікаря, який завжди на варті.
Робота в загоні швидкого реагування під час повномасштабної війни значно змістила її пріоритети в медицині. Якщо раніше спеціалізація була під питанням, то тепер Анна дедалі серйозніше розглядає медицину невідкладних станів. Вона відчула смак боротьби за життя в його найкритичнішій точці й зрозуміла, що її місце – там, де рішення приймаються за секунди. Волонтерство навчило її головної істини: будь-яке життя є священним, незалежно від віку чи стану пацієнта. Ця філософія цінності людського життя стала фундаментом її майбутньої кар’єри.
Тим студентам, які відчувають психологічний бар’єр перед першим наданням реальної допомоги, Анна радить лише одне: наважитися та пережити це хоча б раз. Психологічні затиски зникають лише через дію. Лише в реальній ситуації пізнаєш, на що здатна твоя психіка та як твої знання кристалізуються в порятунок.
Що ж дає дівчині сили продовжувати цей непростий шлях, коли фізичні ресурси на нулі? Анна каже, що не має якогось особливого секрету. Вона просто щиро любить те, що робить. У світі, де все часто вимірюється матеріальними цінностями, вона обрала іншу валюту. Найкращою нагородою для неї залишається звичайне людське «дякую». Ці п’ять літер важать більше за будь-які грамоти чи рейтинги.
Переконана, що Анна Коломієць – це приклад для всього нашого університету. Ця ще зовсім юна студентка ТНМУ вже зараз стає легендою власного життя, тримаючи на своїх плечах частинку безпеки нашого міста та країни. Її шлях триває, й ми впевнені: з таких людей виростають найкращі Лікарі, для яких медицина – це не професія, а спосіб бути людиною.
Загалом історія Анни Коломієць – це не лише про волонтерство, це про нову парадигму медичної освіти в Україні. В умовах війни студент-медик перестає бути просто слухачем лекцій. Він стає активним учасником гуманітарних процесів.
Поради від Анни Коломієць для студентів-медиків:
- Практика – найкращий вчитель. Реальні ситуації вчать тому, чого немає в підручниках – стресостійкості та комунікації в кризі.
- Волонтерство загартовує професійну ідентичність. Допомагаючи іншим, швидше розумієш, чи готовий ти до викликів обраної спеціальності.
- Людяність – понад усе! У світі високих технологій та складних протоколів звичайне співчуття залишається головним інструментом лікаря.
Пишаємося тим, що в ТНМУ навчаються такі студенти, як Анна Коломієць. Її відвага та самовідданість надихають нас усіх не боятися викликів і пам’ятати, що наше головне завдання – служити життю. Попереду в Анни ще два роки навчання, складні екзамени та вибір інтернатури, але вона вже склала свій найголовніший іспит – іспит на людяність.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО